Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Ото мені вино, – казав, – якого і монархи хіба на велике свято пили! Влив я до горлянки не одне смаковидло, бо нема вина, якого б я не пив. У каштеляна Завихвостського пив я стару мальвазію, а коли був у Кракові, то пив найшляхетніший токай; у князя ордината Острозького пив я чудові французькі вина, а тут на Русі пан воєвода Цетнер новомодним шампаном раз мене почастував, але то, панове, все бурда! Ніц не варті усі ті мальвазії, мушкателі, монасберґи, рейнські, лякріма Крісті…

На те останнє слово Запатан нагло ся закашляв і так сильно кашляв, що аж Завейда мусив перервати орацію. Допіру по хвилі міг продовжити свою хвалу:

– То вино, прошу пана – нектар, котрий серце гріє, душу випогоджує, розум шліфує, зір вигострює, а серце на юначе перетворює. Це про нього написано такого вірша:

Vinum dulce

Cor permulce!

Non te bibunt mali turcae,

Sed tota christianitas!

У ту ж мить, мовби саме на слово «крістіанітас», Запатан знову так жахливо закашляв, так голосно і так проникливо, що ми всі на нього з острахом видивилися. Був той кашель такий поганий і нелюдський, що мені ся вчувало, ніби у нім відзивався і псячий гавкіт, і крик пугача, і свист вітру в коминку, і рехтання жаб, а при цьому очі незнайомого таким переляком наливалися і так вибалушувалися, що, здавалося, будь-якої миті на стіл вискочать. Водночас і крук собі як не почне верещати і передражнюватися: «Аратран! Метатран! Аррабет!» – ото був справжній пекельний гармидер.

– Захлинувся, – пояснив Запатан, шпурляючи в крука порожню пляшку, аж та в дрібні скалки розсипалася зі страшним дзенькотом, – то нічого, панове, захлинувся тільки! Але коли вам смакує те вино, чому його не п'єте? – спитав Завейди і почав доливати нам всім.

Не треба нас було просити, пилисьмо далі те предивне вино, а за хвилю охопила нас усіх така шалена веселість, що нуж всі разом галасувати, нуж сміятися, нуж ся обіймати і виспівувати. Що вже потім діялося, добре не пам'ятаю, а все мов крізь сон мені щось мариться. Здалося мені, мов якась чудовна ясність сплинула на корчму, мовби я сам перетворився на якусь осяяну постать, і нелюдські музиканти на невидимих скрипках виводили чудесну музику, повну насолоди… Потім мені раптово зробилося темно, а коли став я протирати очі, то вже навіть свічки в корчмі погасли, а йно жар з коминка поблискував, а коли побачив навпроти себе Залатана, здалося мені, що його очі палають яскравіше жару. На дворі вихор жахливий вив і стогнав, б'ючись об шиби корчми, зриваючи ґонти і граючись у коминку… Потім я почув, як двері до корчми відчинилися і замкнулися зі страшним лоскотом і тріском – і з того моменту не знаю, що зі мною діялося. Світало вже на дворі, коли я отямився з важкого сну. Переспав я всю ніч за столом, поклавши голову на руки, а, зрештою, і моїх товаришів в тій самій позиції застав. Чув я тягар в голові і в цілому тілі такий, наче свинцем мої кості налилися. Я вийшов надвір і, скинувши мундир, вилляв на себе відро води, і щойно тоді витверезів трохи. А потому почав будити моїх товаришів, що багато зусиль вартувало, бо спали таким міцним і глибоким сном, що хоч стріляй з гармати…

Побудилися врешті – а я їх наглити почав, бо у ту саму хвилю почув я сурму мого ескадрону, який вже перед корчмою шикувався. Я був сам на себе злий, що до того вина дозволив себе намовити і впитися – що мені в житті траплялося дуже рідко, а на марші і в службі таки ніколи. Але і дивно мені було з того, що наскільки пам'ятаю, іно три малі келишки того трунку я вихилив і що отак, не перебравши навіть міри, притомність втратив.

Зате Залатана ані сліду не було. Питався я жида, коли він від'їхав, але ані він, ані сторож не виділи його, як від'їжджає, а тільки один з жовнірів моїх, що стояв на варті опівночі, оповідав, ніби бачив велику карету, четвіркою коней запряжену, котра з нечуваною швидкістю погнала дорогою на Жовкву Не було часу над тим думати, бо вже пора прийшла на перезву, і в дорогу рушати. Малисьмо того дня досить великий марш зробити, Жовкву минути, а в Куликові заночувати, аби хоругва з останньої стації вже була ближче до Львова і могла до міста увійти в доброму і жвавому стані.

Виїхавши з Рави, мовчалисьмо в дорозі, і жоден з офіцерів першим заговорити чи то не хотів, чи не смів, бо всі почувалися пригнічено і квасно. Але Завейда, що був завше великим балакуном, не міг довго стримати язика і озвався до нас:

– Панове браття, треба нам буде, ві Львові станувши, до сповіді піти, реколекції у бернардинів відправити й душу рятувати…

– Звідки це тобі прийшло так нагло? – запитав я його.

– А но, ротмістре, не без рації то кажу, – відповів заклопотано Завейда, – то ж ми прецінь вчора з самим дияволом його вино пили!

Завейда говорив з такою стривоженою міною і щирим смутком, що я засміявся на те.

– Смійтеся, пане ротмістре, чи не, і того мені не беріть за образу, але ви на тому ся не знаєте, бо в житті своїм, може, ніколи не були п'яним, то й думаєте собі, буцім-то вчора ми тільки впилися й нічого більше. Ото ж я вам скажу, що ні. Дай мені Боже стільки дукатів нині, кілько я разів був п'яним на службі князя ордината Острозького, котрий, як вам відомо, і сам любив випити, та й иншим дозволяв, але такого я вина ще не видів, ані не пив, ані навіть про таке не чув, аби такого, як я, Барабаша трьома наперстками з ніг валило, а до такого дивного хмільного стану довело. А що вже я за страшні дивиса у тій непритомности очима моїми оглядав, того вже і згадувати не хочу, аби в злу годину не трафити. Тому я й кажу що вчора ми хіба з самим Люцифером пили в корчмі.

Всю дорогу до Куликова не вмовкав Завейда, а безперестанку страхи нагнітав:

– Вже я тепер вірю, – казав до нас, – що Аксамицький мав рацію, коли говорив, що то характерник якийсь, який нечисті штуки плете. Те вино його, хоча й на диво